Т. Шевченко: Історія мого життя є частиною історії мого народу…

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титла,

Ні ще тії коми…

Т.Г. Шевченко

Про це повідомляє інформаційний портал "MYHISTORY" із покликанням на  "NTUGAZETTE".
 

Наш народ – спраглий народ. Спраглий до національної гідності, до істинного патріотизму, до духовної волі. До знання історії своєї спраглий. Нація – вона як тіло, що складається з мільйонів мікроорганізмів. А де ви таке тіло бачили, яке без води хоч тиждень проживе?! Нам би напитись. Шевченковим словом напитись! Упиватися ним. Витягувати всі соки з нього. Витягували б – та не витягли б. Бо криниця ця глибока, бездонна. Колись її наповнювало чисте джерело, що з’явилось несподівано, як сонячний промінь посеред холодної зимової ночі, на, здається, благословенних кимось у той день землях Київщини. А тепер вода ллється в криницю прямо з неба. Ти нахились над нею, і вона вмиє тобі обличчя теплим весняним дощем, змиє твій гріх. Гріх перед Батьківщиною, як і гріх перед собою.

Багато місця у Шевченковому подарунку нашій квітучій землі займає тема історії. Адже минуле – це фундамент, без якого щасливе майбутнє не збудуєш. Хіба довго стоять будинки без фундаменту?! А в нашому минулому, погодьтесь, багато таких «цеглин», яких не зруйнують не те що роки, а навіть століття. Сучасним людям на долю випало не тільки покласти біля них нові, а ще і залити їх цементом так, щоб ніхто не зміг ніякими силами хоч щось звідти витягнути. А як можна зацементувати те, про існування чого навіть не здогадуєшся?! Правильно, ніяк.

Шевченко це усвідомлював і доклав усіх зусиль, щоб наш народ ті цеглини побачив. Першими його творами, у яких співають дзвони далекого минулого, стали «Іван Підкова», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч». Ці вірші возносять нас до небес, а потім звергають на землю. Ці вірші показують нам чудесні сади, а після цього примушують дивитись на пустелю, яка зараз приблудилась на їхнє законне місце. Ці вірші примушують нас радіти, що були у нас в історії такі героїчні сторінки, і сумувати, що саме таких більше не буде.

Історія… Вона йде далі, не стоїть на місці. Сумно, якщо на місці стоїмо ми. А ще гірше, якщо йдемо назад. Просто перекреслюємо все, що так довго здобувалось, за що так довго боролись наші діди-прадіди. Уся дорога нашого народу до незалежності – це дорога кривава, страшна дорога. Повернути назад – усе одно що пройти босими ногами по кістках. Не чужих кістках, а своїх власних. Бо наш народ – це і є ми самі. Кожен – чи живий, чи мертвий – УКРАЇНЕЦЬ. Для когось бути українцем – важкий хрест, але для когось – велика честь. А от для Шевченка – усе разом!

Тарас Григорович подарував нам «живу» історію. Це не просто безкінечна плутанина дат, причин і наслідків. Його твори – живі свідки історії. Поза часом, поза простором вистраждані.

Головне у вивчені минувшини – не зазубрити хронологічну послідовність подій, а почерпнути щось для себе, для свого світосприйняття. Перейняти досвід поколінь, віків. Зрозуміти, що ми – велика нація. Не раби, але і не рабовласники. Рівні перед усіма і всі рівні перед нами. А також – що ми повинні боротися, не палити все, що дісталось нам у спадщину, а, навпаки, примножувати його. Бо в нашій минувшині Шевченко. До нього – Сковорода. Там, у минулому – Гетьманщина, а ще давніше – Київська Русь. Ніхто і не сперечається, що треба йти вперед. Але перед цим – узяти з минулого найкраще, найпотрібніше. У нас є що з собою взяти.

Чому ж зараз все не так, як колись? Т. Шевченко казав: «Історія мого життя є частиною історії мого народу». І мого, і твого, і її, і їх, і нашого! Тож давайте самі творити нову історію, опираючись на стару, минулу. Лише тоді шлях у майбуття буде справді світлим… Як світле Шевченкове слово.